15 червня 2012 р., 11.00
Прес-конференція, круглий стіл
«Український визвольний рух і національне питання
під час Другої світової війни»
Місце проведення: ІА «Дніпро-пост»
Учасники:
- В’ятрович Володимир – к.і.н., екс-голова архіву СБУ, голова Вченої ради Центру дослідження визвольного руху, (Львів);
- Гриневич Владислав – д.п.н., старший науковий співробітник Інституту політичний та етнонаціональних досліджень НАН України ім. І. Кураса, (Київ);
- Щупак Ігор – к.і.н., директор Всеукраїнського центру вивчення Голокосту «Ткума», (Дніпропетровськ).
Організатори:
- Інститут суспільних досліджень (Дніпропетровськ)
- Всеукраїнський центр вивчення Голокосту «Ткума»
- Центр дослідження визвольного руху
В’ятрович Володимир. Український визвольний рух і поляки під час Другої світової війни.
Журналісти і громадскість схильні розглядати якісь аспекти українсько-польських відносин протягом Другої світової – чи то йдеться про події на Волині у 1943, чи про виселення українців з батьківських земель у 1947 р. Проте для розуміння суті українсько-польських відносин варто говорити про цілість їх у ХХ ст. Західноукраїнська народна республіка програла Польщі війну у 1918-1919 рр. Її територія була окупована. Протягом 1920-30-х рр. відбувалася активна полонізація західноукраїнських земель. Особливо прикрою для місцевого населення була політика надання землі польським колоністам.
До загострення стосунків призвела і політика двох тоталітарних режимів – радянського і німецького, які під час окупації України підігрівали ворожнечу між українцями і поляками. Початки відкритого конфлікту припадають на 1942 р., коли на Холмщині від рук поляків гине українське мирне населення. У 1943 р. протистояння перекидається на Волинь, де розпочинається масовий обопільний терор, в якому українці, в силу своєї чисельності, вели перед. Останнім акордом цієї українсько-польської війни стала акція «Вісла» в 1947 р., коли українці Холмщини та Підляшшя були розпорощені по території Польщі.
Проте історія українсько-польських стосунків під час Другої світової — це не тільки протистояння. Наприклад, у 1945 р. українські та польські повстанці спільно вели бойові дії проти комуністів.
Щупак Ігор. ОУН, УПА і євреї під час Другої світової війни.
Загалом місцеве населення України в ставленні до Голокосту (Шоа) можна розділити на декілька груп:
— вбивці та їх поплічники;
— сторонні спостерігачі нацистських злочинів – у сучасний західній історіографії їх називають «bystanders» (з англ. – спостерігачі, свідки);
— рятівники євреїв, Праведники народів світу.
Ставлення до нацистського «остаточного вирішення єврейського питання» з боку українських націоналістичних організацій, ОУН, УПА потребує окремого розгляду. Слід зауважити про наявність свідчень як про знищення євреїв певними групами, підрозділами українських націоналістів, так і про рятування ними євреїв.
Форми допомоги євреям були різними – від зачислення до підрозділів УПА (певна кількість євреїв воювали в складі загонів УПА, здебільшого це були медичні працівники), до надання фальшивих документів тощо. Так, у Вінницькому державному архіві є звіт слідчих СД щодо викритої німецькою поліцією типографії фальшивих документів і літератури українських націоналістів-бандерівців, згідно якому «українські націоналісти постачали фальшиві паспорти не тільки своїм членам, але і євреям». Один із лідерів підпілля ОУН на Дніпропетровщині, нікопольчанин Ф. Вовк є Праведником народів світу.
Гриневич Владислав. Національна політика СРСР стосовно українців у роки Другої світової війни.
Нацистська окупація в 1941 році різко відділила Україну від Росії як політично, так і ментально, вивівши її на декілька років з-під впливу радянської ідеології і пропаганди. Проте після повернення радянської влади ідеологічний тиск з боку сталінського режиму не послабився, він набув інших форм. Замість комуністичної риторики, українському суспільству нав’язувалися російські патріотичні моделі.
Одним із методів легітимації сталінської влади в Україні став «проект» формування українського радянського патріотизму, в якому активну участь брали як партійно-радянська, так і творча еліта УРСР. Культурницький, етнічний націоналізм творчої еліти і державницький “громадянський” націоналізм партократії на загал доповнювали один одного, адже по суті обидва формували українську ідентичність через визнання української державності, її етнічних кордонів, власної культури і історії, хоча і в межах СРСР. Однак цей «проект» виявився доволі суперечливим, позаяк за умов панування в ідеології і пропаганді російського націоналізму український радянський патріотизм було загнано в прокрустове ложе малоросійства – неповноцінності і меншовартісності. Переможне завершення війни, що сталося завдяки і участі мільйонів українців – воїнів Червоної армії, партизанів та робітників тилу, а також вихід України на міжнародну арену, об’єднання українських земель в єдиній державі, обмежені поступки національним почуттям українців – все це об’єктивно сприяло зростанню патріотичних почуттів серед українців на сході України. Між тим на Заході, національно-визвольний рух проти радянського панування, який почав розгорятися в роки війни, досяг свого апогею саме в період повернення сталінської влади в Україну.